Текст песни ЯРРА - Темрява
На этой странице находится текст песни ЯРРА - Темрява, а также перевод песни и видео или клип.
|
Я бачив сон — не все там сном було. Погасло сонце ясне: темні зорі Без променя і без шляху блукали У безмірі, і крижана земля У темряві наосліп кружеляла. І наставала ранішня пора, Й минала, дня по собі не привівши. Загибелі своєї певний, люд Колишні пристрасті забув. Завмерли Усі серця в одній молитві: світла! І жив при вогнищах народ; і трони, Палаци вінценосних королів, Хати, пристанища всього живого — На вогнищах згоряли. І вогонь З'їдав міста; і юрмилися люди На згарищах, щоб глянути востаннє, Запам'ятати лиця дорогі. Були щасливі ті, кому вулканів Присвічували смолоскипи з гір... Весь світ знімів у болісній надії... Ліси підпалено; та вже й вони Щоденно танули; тріщали, тліли, Валились чорні кістяки дерев; І ширився навкруг похмурий морок. І при останніх спалахах заграв Зринали з темноти якісь химерні Людські обличчя. Хто лежав у пітьмі, Закривши очі, й плакав із одчаю; Хто, голову понуривши, всміхавсь; І заклопотано метались інші У пошуках поживи для вогню, І в бездумі вдивлялися у небо — Печальний саван мертвої землі; І падали з прокльонами додолу, І скреготали й вили у пилу, І злякані птахи кружляли з криком, Махали непотрібними крильми. І, страхом скорені, вже й хижі звірі Йшли до вогню; і гади між людьми Клубочились, сичали й не кусали; А люди били їх собі на харч... І спалахнула враз війна, якої Давно не відав люд; і знову кров Лилась за їжу; і осібно кожен Сидів у темряві й понуро їв. Любові не було. Єдина думка Опала всіх: ганебна близько смерть. Нестерпний голод пік людей. І гинув У муках люд. Гнили кістки і трупи Неховані. Кістяк гриз кістяка. І пси голодні кидались на власних Господарів. Один лиш вірний пес Небіжчика-господаря не зрадив. Він одганяв голодних і лихих Людей, птахів і звірів, доки інша Пожива надила голодні пащі. Та сам не їв нічого, тільки вив, Вив жалісно, лизав холодну руку, Що вже погладить не могла його Ласкаво. Та нарешті й він сконав. Весь люд помалу вимер, тільки двоє На все велике місто залишились; Це вороги були. Зійшлись вони, Де вівтаря ще тліли головешки. Було чимало там святих речей Не для святого вжитку. І руками, Холодними й кощавими, вони Враз попіл розгребли; диханням кволим Роздмухали вогонь і, як на сміх, Їм видно стало, і вони обидва,— Не відавши, кого тут голод звів Із написом страшним на чолі — Ворог,— Нараз поглянули лице в лице, Із жаху крикнули і впали мертві. І світ став пусткою. І вся земля, Колись могутня й велелюдна, нині Чорніла грудою, без трав, дерев, Без люду, без життя. Вже не було Весни і літа, осені й зими. Лиш хаос смерті був. Моря, озера І ріки — все ущухло. Рух завмер В німій безодні. На морях змертвілих Безлюдні кораблі гнили. І щогли Шматками осипались. І вода Не плюскала, не хвилювалась. Шторми Навік вляглись. І канули припливи У небуття, бо місяць — їх владар — Давно сконав. І в сонному повітрі Вітри зів'яли. І не стало хмар, Бо пітьмі поміч їх була вже зайва,— Навіки Всесвіт в темряву запав. |
Я видел сон – не все там сном было.
Погасло солнце ясное: темные звезды
Без луча и без пути бродили
В безмерности, и ледяная земля
В темноте вслепую кружилась.
И наступала утренняя пора,
И проходила, дня после себя не приведя.
Гибели своей уверены, народ
Прежние страсти забыл.Замерли
Все сердца в одной молитве: светлая!
И жил при кострах народ;и троны,
Дворцы венценосных королей,
Дома, пристанища всего живого
На кострах сгорали.И огонь
Съедал города;и толпились люди
На пепелищах, чтобы посмотреть в последний раз,
Запомнить лица дорогие.
Были счастливы те, кому вулканов
Присвечивали факелы с гор...
Весь мир снимал в мучительной надежде...
Леса подожжены;да уж и они
Ежедневно таяли;трещали, тлели,
Рухали черные скелеты деревьев;
И распространялся вокруг мрачный мрак.
И при последних вспышках заиграл
Снывали из темноты какие-то странные
Человеческие лица.Кто лежал во тьме,
Закрыв глаза, плакал от отчаяния;
Кто, понурив голову, улыбался;
И озабоченно метались другие
В поисках пищи для огня,
И в бездумье всматривались в небо.
Печальный саванн мертвой земли;
И падали с проклятиями наземь,
И скрежетали и выли в пыли,
И испуганные птицы кружились с криком,
Махали ненужными крыльями.
И, страхом покоренные, уже и хищные звери
Шли к огню;и гады между людьми
Клубились, шипели и не кусали;
А люди били их себе в пищу...
И вспыхнула вдруг война, которой
Давно не ведал народ;и снова кровь
Лилась за еду;и отдельно каждый
Сидел в темноте и уныло ел.
Любви не было.Единое мнение
Опала всех: позорная близко смерть.
Невыносимый голод пик людей.И погибал
В муках народ.Гнили кости и трупы
Скрытые.Скелет грыз скелета.
И псы голодные бросались на собственных
Хозяев.Один только верный пес
Покойника-хозяина не изменил.
Он отгонял голодных и злых
Людей, птиц и зверей, пока другая
Пища надела голодные пасти.
Да сам не ел ничего, только выл,
Выл жалобно, лизал холодную руку,
Что уж погладить не могла его
Добро.Но, наконец, и он скончался.
Весь народ постепенно вымер, только двое
На весь большой город остались;
Это были враги.Сошлись они,
Где алтаря еще тлели головни.
Было немало там святых вещей
Не для святого обихода.И руками,
Холодными и костлявыми, они
Вдруг пепел разгребли;дыханием хилым
Раздули огонь и, как на смех,
Им стало видно, и они оба.
Не зная, кого здесь голод возвел
С надписью страшной во главе – Враг, –
Вдруг посмотрели лицом к лицу,
Из ужаса крикнули и упали мертвые.
И мир стал пустотой.И вся земля,
Когда-то могущественная и многолюдная, ныне
Чернила грудью, без трав, деревьев,
Без людей, без жизни.Уже не было
Весны и лето, осень и зима.
Только хаос смерти был.Море, озера
И реки все утихло.Движение замерло
В немой бездне.На морях мертвых
Безлюдные корабли гнили.И мачты
Кусками осыпались.И вода
Не плескалась, не волновалась.Штормы
Новик улеглись.И канули приливы
В небытие, потому что луна — их властитель
Давно скончался.И в сонном воздухе
Ветры увяли.И не стало туч,
Ибо тьме помощь их была уже лишняя.
Навеки Вселенная во тьму запала.